Сповідь безродного космополіта

Ось, вирішив і собі написати щось у жанрі Гліба Кантора “імєнно жизнь”. Правда, для мене вона ближча до духу його брата, Леоніда Кантора - натхненника ідеї подорожі з табуретом через півсвіту. З дитинства мене тягнуло мандрувати. Коли після школи я пішов до військового вузу через бідність - то дуже швидко зрозумів, що потрапив не туди: передусім саме через обмеження територіальної свободи. І як тільки вирвався звідти - вже з першого місяця почав їздити куди лише вийде, за кожної нагоди - переважно (знову ж, через брак грошей) автостопом: Полтавщина, Чернігівщина, Харків, Суми, з Києва додому через Вінниччину та Хмельниччину. Тоді я ще не мав закордонного паспорта, але мене завжди тягнуло попід самісінькі кордони: проїхатися Закарпаттям через Виноградів і Берегово (Берегсас) - погуляти місті в Україні, де майже всі розмовляють угорською. “Хто такий Йожеф Петефі?”, - питаю у школярки про пам”ятник. “То є угорський революціон…ніста”, - з акцентом відповідає вона. А потім від Солотвино через Білу Церкву (закарпатську “Біселіка Альба”, а не ту, що та Київщині) й попри ріку прямо на кордоні - там аж до Рахова дорожні знаки дублюються румунською. Дуже скоро України мені стало замало. Спершу я не помічав, що щось не так.

Мріяв поїхати в Монголію, але тим часом пішов працювати кореспондентом-міжнародником в “Українські Новини” - передусім саме через можливість зрідка кудись поїхати. Й оскільки візи робилися безпосередньо через МЗС, усе було добре. Самостійно ж я їздив туди, де візи не потрібні - бо вже усвідомлював, який це гемор. Росія, Білорусь, Абхазія. І все-таки цікаво було повернутися в Україну не просто по трасі, а саме через найсхіднішу точку. Вийти в січні місяці з поїзда у Воронезькій області, якщо не помиляюсь - і пішки перейти через кордон у Луганську область - а потім по морозу автостопом добиратися до залізниці.

А потім була півторарічна авантюра в Західній півкулі: майнути без грошей у невідомому напрямку, покладаючись на удачу, життєстійкість і доброту людей. Саме під час цієї мандрівки я на власній шкурі усвідомив, що людей у сучасному світі ділять на різні сорти - й залежить це не від особистих якостей, а лише від того, якого кольору твій паспорт. Ти можеш мати вже купу віз, у твоєму паспорті будуть закінчуватися вільні сторінки - це не звільняє тебе від статусу людини третього сорту. Кожного разу моїх супутників - американця та європейку - пропускають без проблем, а мені потрібно витратити купу зусиль, нервів, часу та грошей на те, щоб переїхати через черговий кордон.

Нещодавно в “Сатанинських віршах” індуса, а тепер британця Салмана Рушді я наштовхнувся на кльову думку. “Для мігранта подорож - лише необхідна перепона, якої за можливості бажано уникнути. Головне - кінцева точка. Для номада ж сама подорож може бути домом”. Якщо вважати, що дім там, де серце - для мене по черзі бували домом, поміж іншого, Коломия, Київ, Кам”янець-Подільський, Мінськ, Гагри, Бостон, Новий Орлеан, Г”юстон, Мехіко, Оахака, Естелі, Матагальпа, Халяпа, Лівінгстон… і випадкові маленькі місця поміж ними. Зараз-от це Будапешт…

Але щоразу, коли я їду з одного дому до іншого - мені потрібно просити на це дозволу. І мало того, мені ще й можуть відмовити. Ось чого я інтуїтивно не можу прийняти. Не так давно я зрозумів, що Генрі Міллер мені подобається не стільки через описи сексу, скільки саме через оцю рідну душу перекотиполя: він їхав без грошей, щоб просто жити у Парижі. Не тому, що американець хотів там заробити - він був готовий бомжувати, і часто саме так виходило - аби лише мати свободу жити там, де хочеться. У “Тропіку Козерога” з усієї книжки мені найближчий ось такий момент: “Якби я був за капітанським містком (…) можливо, з місця на місце треба було б тупцяти місяцями й роками, зате нікому не потрібні були б візи, паспорти й посвідчення особи, бо ніхто ніде не був би зареєстрований і не ходив би під номером - і якщо кому спаде на думку міняти щотижня ім”я, то будь ласка, яка різниця…”

Можливо, я народився не в той час. Колись у підлітковому віці у фільмі “Ім”я троянди” мені найбільше запам”яталися не детективно-інтелектуальні перипетії, а просто картина: двоє ідуть пішки серед величезних порожніх пагорбів… Я народився надто пізно - а може, надто рано Колись у згаданому на початку військовому вузі півкурсу списувало у мене або чекали на підказки на курсі “теорія держави і права”. Ха, але сам я - тоді ще по молодості заучка й відмінник - отримав четвірку лише за одне: на останньому семінарі я висловив переконання, що колись держави (а з ними й прикордонники та митниці) здохнуть.

Дехто - в тому числі серед коментаторів “Інфопорна” - називає мене безродним космополітом. А один знайомий навіть забанив за той же “безродний космополітизм лівого толку”. Я б не знав, якби він сам не сказав - але мені це полестило. Можливо, це дріб”язково - але приємно, коли дратуєш обмежених людей. Вони вважають, що патріотизм полягає в тому, наприклад, щоб знати лише одну мову. Між іншим, мене часто звинувачують російською. Втім, я не маю жодного негативу до цієї мови - для мене особисто вона має такий самий нейтральний статус, як англійська чи там іспанська, й тому я запросто переходжу на неї, коли бачу, що людина просто не зовсім знає українську або їй незручно нею спілкуватися.

Найбільш обмежені, коли я виступаю за свободу пересування для всіх - без огляду на кордони - називають мене жидом Not that i know. Якщо вже говорити не генетично, а переносно - тобто пройтися по стереотипах - то в мені повністю відсутня практична жилка. Мені більше подобається уявляти, що в мені десь є монгольська кров - хоча і це малойвовірно, як з огляду на фенотип, так і тому, що жоден з моїх рідних братів не виявляє аж такої тяги до бродяжництва.

Мені просто подобається мандрувати, зупинятися де захочеться й на скільки захочеться, і хочеться, щоб ніхто не вказував, як мені це робити і як заробляти на дорогу й життя. Зараз я помічаю, що для автостопу я стаю чи то застарий: мені важче спілкуватись із незнайомцями - чи то залінивий: а може, просто так і не акліматизувався після тропіків до нашого холоду. Але мені досі подобається їздати не прямо, з гаками та зупинками. Ці рядки я пишу у Львові, просто на день зійшовши з поїзда, що їхав до Києва - а поки ви їх читатимете, можливо, я вже буду знов у поїзді. І навіть коли я місяць тому я ломився до коханої, яку не бачив майже місяць - я не міг подолати спокусу й зробити кілька об”їздів або заїздів - полазити по Християнії у Копенгагені, пошастати по Габмургу, пройтися Прагою…

Я просто за право на свободу пересування. Я просто за те, щоб людей не ділили на сорти. А раз так - то не тільки для своїх, а також і для всіх африканців, азіатів, латиноамериканців… І якщо для цього потрібна революція - то революція міжнародна. Кожен має право жити (а значить, і заробляти на життя) будь-де, будь-скільки, з будь-яких причин - якщо він особисто не заважає нормально жити іншим. І не питаючись дозволу у жодних установ - зважаючи лише на людей, що його особисто оточують. Якщо агресивний “місцевий” заважає мирному “приїжджаму” - я стану на бік цього приїжджого. Можливо, і з кулаками. Але якщо агресивним буде приїжджий - то на бік мирного місцевого. Бо мені начхать, звідки людина - мені важливо, яка вона.

І якщо хтось вважає це безродністю - хай скатертиною йому дорога, але тільки в кордонах його власної обмеженості. А я - український коспополіт, і цим пишаюся

Даруйте за сумбур у викладі - а за погляди я вибачатися ніколи не буду.

Артем Чапай