Отпусти меня земля Я хочу быть ветром, я хочу быть птицей Мне нужно дальше, нужно выше Отпусти меня земля...слышишь? Люмен 6 миллиардов
Вона йшла по лісовій галявині. Одна, без нікого, несучи у серці тільки свої мрії. На душі було легко і добре, губи самі-собою складалися в посмішку, на чисте літнє небо дивилися очі такого ж кольору і від цього в них загорялись іскри. Всередині панувала безпричинна радість, на той момент більше нічого не було потрібно. А ще був вітер, він то підлітав до неї, та миттєво пропадав, але з кожним разом ставав все сильніше так ніби грався. Та в ньому не було ворожості, яка буває, коли він перетворюється на урагани, змітаючи все на своєму шляху. Вітер був якимось лагідним, якщо тільки він міг бути таким. Їй подобалась ця гра і вона далі продовжувала свою прогулянку по лісу. Аж тут один з поривів вітру став настільки сильним і підхопив її, починаючи підіймати вверх. На якусь мить страх підібрався до неї, їй стало не по собі від того, що вона підіймається над землею, але страх відступив і вся її суть піддалась польоту, бо вона і справді полетіла, опиняючись все вище і вище над землею, хоча й сама не могла в це повірити. Піднявшись на потрібну висоту, вона почала просто пливти в потоках повітря, як це роблять птахи. Під нею простяглась земля, дерева в лісі здавались дуже маленькими, а вгорі світило сонце, і хоча відстань до нього зменшилась дуже-дуже мало, а вона все одно відчувала себе набагато ближчою. Воно світило на неї і ніби пронизувало всю, світило гріючи і відбиваючись від її золотого волосся, так ніби продовжувало гру, яку розпочав вітер. Свобода пройняла її всю, вона відчула себе вільною, вільною від того поганого, що було у тому світі, що залишився знизу. Вільною від страху і розпачу, від брехні і ненависті, що інколи несли в собі люди, які оточували її, і ще багато-багато від чого іншого. Зараз, в цю мить, все було дуже просто, бо навколо було лише безкрає небо і її політ продовжувався. Через деякий час сонце зникло, його заступили важкі хмари, з яких потроху почала литися вода. Дощ спочатку просто моросив, але потім переріс в справжню зливу. Та і злива не була сьогодні чужою. І її тіло ніби вбирало кожну краплинку. Вода здавалось досягала самої душі, вимиваючи звідти те, що так довго накопичувалось там і що вона так довго не наважувалась викинути: весь біль, що вона колись переживала, безвихідь, яка охоплювала її, чиясь нещирість, яка будь-коли торкалась до неї і багато чого іншого, що вона складала в собі, в тій частині її сутності, що закрита залізними дверима з табличкою “табу”. Так-от зараз ці двері були зірвані і усе це тікало, покидало її, без жалю і переживань. Але й дощ пройшов, і хмари зникли з неба, знову уступаючи місце сонцю, а її політ усе тривав і тривав, хоча і він не міг бути вічним… Напевно вона і сама не знала, був це сон чи реальність, чи той маленький проміжок, де те і інше зливається в одному місці, в одній миті, за яку кожного разу хочеться вхопитися і яка кожного разу втікає від нас. Питання зовсім не в цьому. В мене виникає інше, яке часто задаю собі, хоча й боюсь. Чому ми так часто не можемо повторити цей політ? Так забути все, що нас тримає, забути про проблеми і обломи, фобії, переживання, турботи, велику частину з яких ми самі видумуємо собі. Забути, про те що політ не буде тривати завжди і доведеться спускатися. Просто так наповнити розум мріями, стати щирими і справжніми і полетіти, як це зробила вона, дівчинка, яка змогла віддати себе на волю вітру, очиститися від всього, що тримає її отут, хоча б не надовго. Нам є чому повчитися в неї, і абсолютно неважливо живе вона просто в моїй уяві, чи на цій планеті, поміж мільярдів інших, таких схожих на перший погляд на неї, і таких відмінних насправді, людей.
чому?тому що ми дуже сильно боїмося впасти і відчути ЗНОВУ той біль, який відчуваєш при падінні...ми боїмося і боїмося..практично всього, що нас оточує...певно , щоб цього позбутися,тре дуже багато працювати над собою і своїми страхами...а страхи ці-це відхід від свободи життя...
